Діти – найвимогливіша й найбеззахисніша телевізійна аудиторія.

Оксана Білоус

Відтоді, як екран телевізора став нашим інформаційно-пізнавальним, розважальним засобом, змінилося й наше ставлення до телебачення, і його роль у нашому житті. Нині досить часто можна почути або прочитати про телебачення таке: "Домашній агресор”, "Підступність блакитного екрана”, "Дитина і телевізор: друзі чи вороги?,” "Ці дебелі децибели”, "Ефірний секонд-хенд” тощо.

Проблеми функціонування телебачення в сучасних умовах, його соціальні і суспільні функції, значення у створенні українського національного інформаційного простору привертають увагу психологів, педагогів, представників політичних і громадських організацій, широке коло дослідників. Наприклад, науковою темою дослідження Віти Гоян була "Інформаційна телевізійна програма: типологічна характеристика, параметри діяльності журналіста” [1]. "Телевізійні новини в політичній комунікації України: жанрова типологія, технологія виробництва, взаємодія з аудиторією” [2] – така тема кандидатської дисертації Тетяни Федорів. Марія Андрюшенко досліджує питання "Творення іміджу телебачення України” [3]. Автор монографії " Медіа: ключі до розуміння” [4] Борис Потятиник розглядає медіакритику як один з найважливіших інструментів саморегуляції масової комунікації. У деяких розділах автор пропонує настільки відмінні погляди на масову комунікацію, що це може спонукати читача до переоцінки його стосунків з медіасвітом, а отже, зацікавити жур­налістів й усіх, хто схильний до філософсько-критичного осмислення медіа, зокрема студентів, які вивчають журналістику і масову комунікацію.

Деякі з багатофункціональних аспектів телебачення досліджують Сергій Аксененко [5], Віктор Петренко [6], Микола Слободян [7], Наталія Габор [8], Наталія Темах [9]. Автори підкреслюють, що супутники, сучасні кабельні мережі, системи цифрового телебачення транслюють передачі як для мільйонних аудиторій, так і за індивідуальним вибором окремого абонента. Інформація нині – надзвичайно продуктивна і надзвичайно руйнівна сила. Тому значною мірою моральне обличчя молодого покоління, його духовність, національну свідомість, громадську позицію визначають телерадіоорганізації, кількість яких в Україні сягнула поза тисячу.

День і ніч з ефірних та кабельних каналів телебачення ллються потоки крові та бруду. Боязкі спроби обмежити їх хоча б тимчасовими рамками не дали результату. А тому український Івасик чи Петрусь переглядають такі видатні твори кіномистецтва, як "Відставний сержант Був’є став маніяком-убивцею” ("Суддя та вбивця”); "Одним із розслідувань Юргена Коппа стала справа про серійного вбивцю” ("Закон, порядок і вбивство”); "Маніяк обробляв свої жертви, вирізаючи в нещасних очі, вуха та язики” ("Ханжа”); "Серійний убивця, який винищує жінок, тримає в страху все місто” ("У тенетах брехні”); "Блакитноокий маніяк у масці ґвалтує жінок” ("Комплекс страху”); "Джоанн Кілборн довідується, що почерк злочинів дуже схожий із манерою серійного вбивці повій” ("Кримінальний інстинкт”).

Є чимало, на перший погляд, пристойних назв стрічок, які так і хочеться подивитися. Скажімо, "Кумедні ігри”. Про що це? Цитую анотацію: "Молоді люди вирішили порозважатися – вони вбили собаку, зламали ногу чоловікові, застрелили дитину, а дружину втопили в озері”. Коментарі, як-то кажуть, зайві.

Американські лікарі привертають увагу до трьох серйозних наслідків впливу на психіку підростаючого покоління фільмів з насильством. По-перше, підліток стає байдужим не тільки до екранних проявів насильства, а й до реальних. По-друге, агресивна поведінка дітей, підлітків, юнацтва стає нормою. По-третє, в дитини підсвідомо розвивається страх від можливості самою стати об’єктом насильства [10]. Для боротьби з цим явищем на телебаченні багато країн світу розробили систему ранжування кінофільмів та інших передач за їхньою відповідністю різним віковим категоріям глядачів. На екрані протягом перших 20 секунд демонстрації фільму з’являється графічна позначка кожної категорії, скажімо, TV–14. Ці позначки можуть доповнюватися іншими, наприклад, V, що означає наявність сцен насильства, L – ненормативної лек­сики, S – сексуальних ситуацій, D – непристойних діалогів тощо. Отже, батьки за допомогою позначок можуть вплинути на вибір телевізійної передачі.

Канадський винахідник Тімоті Коллінз декілька років тому винайшов електронний пристрій під назвою V-чіп, здатний автоматично визначати категорію передачі й блокувати її. Щоб цей чіп міг розпізнати категорію передачі, телестанція разом із сигналом передає відповідні імпульси. Схема декодує зазначену послідовність імпульсів і порівнює її з дозволеною послідовністю, встановленою батьками [11]. Встановлення необхідної категорії ранжування проводиться за допомогою пульта дистанційного управління відразу на всі канали й не викликає труднощів. Ранжування зазнають не тільки кінофільми, а й інші передачі, за винятком спортивних і новин. Публікуючи телепрограми, вказується категорія тієї чи іншої передачі. Це дозволяє батькам ще до початку програми зорієнтуватися щодо змісту. Але, на жаль, такі можливості мають у Канаді, США чи Франції. А що ж у цьому напрямі робиться у нас? Міністерство культури разом із Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення розробили систему візуальних позначень. Передбачено лише три градації ранжування. Зелений кружок означає, що фільм розрахований на глядача будь-якого віку, у тому числі й на дітей. Такі фільми особливо прийнятні для сімейного перегляду. У них немає сцен жорстокості, насильства та сексу. Жовтий трикутник сигналізує про фільми, перегляд яких дітьми рекомендований разом із батьками або з їхнього дозволу. Червоний квадрат означає, що фільм розрахований лише на дорослих. Тут уже можуть бути відверті сцени насильства, в тому числі й сексуального, масштабні зображення катастроф і жахів, вживання ненормативної лексики.

У рішенні Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення є одне важливе положення. Зазначено, що телекомпанії зобов’язані включати описані вище значки (трикутник і квадрат) у друковані видання своїх програм передач. І ще одне суттєве доповнення. Експертна комісія Міністерства культури України даватиме оцінку не тільки кінофільмам, а й іншій відеопродукції, яку має дивитися обмежена кількість глядачів. Контрольно-аналітична служба Нацради веде інтенсивний моніторинг телепрограм, виявляючи значну кількість порушень. Однак усунути зазначені недоліки найчастіше неможливо, бо для цього насамперед потрібні серйозні зміни в чинному законодавстві. "А тим часом на екранах наших телевізорів виблискують леза ножів, ллється кров і в Україні швидкими темпами зростає кількість романтизованих Джеків Різників” [12], – підкреслює Світлана Семен.

Всезнаюча статистика стверджує, що американська дитина до 18 років встигає побачити на телевізійних екранах 200 тисяч (!) актів насильства. Скільки їх переглядає українська дитина, точно не відомо. Але, як відзначають фахівці, "улюблене заняття 98% підліткового населення – це перегляд телепередач” [13]. Тому надто слушну думку висловив під час круглого столу "Агресивність на телебаченні: оцінка фахівців” президент Українського центру політичного менеджменту, психолог Юрій Шайгородський, який вважає, що до вирішення проблеми надмірності на телебаченні сцен агресії необхідно підійти "як до питання національної безпеки”. Бо йдеться про психічне здоров’я нації:

Сьогодні телебачення, зі слів професора кафедри юридичної психології Київського юридичного інституту МВС України Володимира Медведєва, стало для підлітків вчителем, який не тільки формує агресивність, але навіть вчить технології здійснення злочину. І, як стверджують психологи, дитина підсвідомо переносить демонстровані моделі поведінки з екрану в своє особисте життя.

Бомбою сповільненої дії назвали й такі телевізійні проекти, як "Голод”, "Слабка ланка”, "Російська рулетка”, де молоді закладають у мозок можливість перемоги за будь-яку ціну. Зі слів Валерія Зливкова, доцента кафедри психології Національного технічного університету "КПІ”, противагою таким шоу може бути тільки формування етносоціальної єдності. Але формувати його слід поступово. Приклад таких країн, як Японія, Німеччина, показує, що такі програми повинні бути розраховані щонайменше на 10 – 12 років. Тільки тоді вони почнуть діяти. А поки що, як свідчать опитування УЦПМ, улюблені герої дітей – Джекі Чан і Брюс Лі, а серед фільмів такі, як "Бригада” та "Зоряні війни”...

"В усіх країнах телебачення йде одним і тим же шляхом, – підкреслює відома телевізійна ведуча Ольга Герасим’юк. – Йде зле телебачення під девізом "З’їж ближнього” [14]. Теленасильство і порнографія доповнюють одне одного. Як показує статистика, найбільшу групу глядачів порнографії складають хлопці віком від 12 до 17 років. По суті, для багатьох з них вона є основним джерелом освіти в статевих питаннях. І наслідки цього плачевні. У порнографії немає жодного натяку на підліткову вагітність і хвороби, які передаються статевим шляхом, як от СНІД. Тому поширюється думка, що поведінка, зображена в порнографічному матеріалі, цілком нормальна. Насправді, порнографія 30 р. найбільше принижує жінок і дітей; впливає на розвиток мозку дитиниж Доктор Джудіт одного інституту (Institute for Media Education), робить висновок: "дослідження нервової системи, а зокрема рефлеторної реакції мозку на порнографічні сцени та звуки, показують, що порнографія формує перекручений погляд на секс і сильно впливає на біологічні процеси в мозку. Оскільки дитячий мозок ще розвивається, то такий вплив є небезпечний, бо порушує здатність правильно сприймати реальність, шкодить розумовому і психічному здоров’ю дітей та загрожує їхньому добробуту і щастю”[15].

За словами д-ра Мері Ен Лейден з Пенсільванського університету, "внаслідок хімічних процесів, які відбуваються в мозку, зображення назавжди закарбовуються в пам’яті людини” [16]. Тому навіть через багато років вона може чітко пригадати порнографічні, найжорстокіші сцени. Тим часом нині не просто незручно, а навіть страшно сидіти біля телевізора в родинному колі. Таке показують, що не тільки дітям, а й дорослим не по собі. І маєш відчуття, що незабаром трупи випадатимуть прямо з екрана. Моторошно стає, що сьогодні смерть на екрані – не страх, а звичайна, буденна подія, на яку діти просто не зважають.

Вчені розрізняють на телебаченні три види агресивних дій: фізична агресія, непряма агресія (компромат, плітки та злісні жарти) і вербальна (словесна) агресія. Варто зазначити, що на УТ-1 фізичної агресії показують лише 16,4 відсотка (удвічі менше, ніж на СТБ). Але непрямої агресії на УТ-1 – 38,8, а вербальної 44,8, і тут державний канал часом перевищує всі недержавні! "Щоб воно значило? І входять до цієї статистики, скажімо, непряма та вербальна агресія наших нібито "публіцистично-інформаційних” телепрограм? – запитує журналіст Віталій Жежера і зазначає. – Це важливо знати, бо вчені кажуть: діти не роблять різниці між телеагресією "художньою” і "документальною”. Це небезпечно! Може, небезпечніше, ніж порнографія. Цікаво, що в Законі про захист суспільної моралі багато сказано про порнографію. Але не сказано, що для нашого психічного здоров’я гірше: показ на екрані голої задниці чи – облич деяких телекоментаторів, які щовечора вдаються до непрямої словесної агресії?”[17].

Учасники круглого столу "Агресивність на телеекрані: оцінка фахівців” вирішили, що на рівні громадських ініціатив слід вимагати хоч би збалансування ефірного часу за рахунок пропагування позитивних прикладів із життя. Проте керівники комерційних каналів, запрошені до участі в обговоренні цієї проблеми, так і не з’явилися. Хоча, за даними моніторингу, який проводив УЦПМ, у програмах каналів другого ешелону сцени насильства й агресії посідають перші місця.

Відомо, що найбеззахисніша й одночасно найвимогливіша телевізійна аудиторія – діти. Але дитячі проекти – ізгої на телебаченні. За умов надшвидкого зростання чисельності телерадіоорганізацій – зі 103 – у 1995 р. до 1052 – у 2003 р. (в 10 разів за 8 років і на 25% лише за останній рік) – сьогодні ми маємо "аж” 1% дитячих телерадіопрограм (із загальної кількості програм на всіх каналах мовлення), 3,3% пізнавальних програм тощо. І це – з урахуванням радіопрограм, які значною мірою "пом’якшують” загальну кризову ситуацію! Натомість маємо 75,5% художньо-розважальних телерадіопрограм [18].

У статті 12 Закону України "Про телебачення і радіомовлення” зазначено, що основними завданнями телерадіоорганізацій є "створення та розповсюдження економічних, публіцистичних культурно-освітніх, медико-гігієнічних, художніх, навчальних, розважальних, спортивних програм, а також програм для дітей та юнацтва” [19,с.109]. Однак керівництво держави поки що не усвідомило важливість дитячих програм. Отже, панує не криза жанру у творців дитячих передач, а – відсутність потрібних коштів є причиною занепаду дитячого телебачення. Тому часто телеканали обмежуються показом західних, зазвичай, російськомовних мультфільмів, що обходиться телеорганізаціям набагато дешевше (хоч їхні агресивні герої викликають певні побоювання у дитячих психологів), ніж підготовка власних українськомовних телепередач для дітей. І доводиться дітям, підліткам дивитися передачі для дорослих. Про це свідчать відповіді школярів, вихователів Київської дитячої академії мистецтва на запитання газети " День”: "Які телепередачі найулюбленіші у дитячої аудиторії?” [20].

Катерина Ковбик (14 років): Було б дуже добре, якби на телеканалах було більше сюжетів про нові виставки, якісь відкриття, театральні прем’єри. Мені це було б цікаво. Якби була можливість зробити свою передачу, то, напевно, це було б ток-шоу. І не має значення, на яку тематику.

Оксана Гудима (14 років): Дивлюся телевізор тільки тоді, коли на це є час. Але без телебачення жити б не могла. Адже ТБ – це, насамперед, гігантське джерело інформації. Вважаю за краще дивитися музичні канали. Для мене цікава інформація про сучасну музику. Дивлюся ще цікаві фільми, але не просто цікаві, а пізнавальні. Хотілося б у дитячих передачах дивитися на творчість наших ровесників, бачити, як живуть наші діти, чим вони захоплюються, якій музиці надають перевагу, як, зрештою, одягаються. Загалом, дізнаватися про все, чим живуть сьогодні діти.

Юрій Колісниченко (13 років): Телевізор дивлюся щодня. Але якби був вибір – подивитися телевізор чи погуляти з друзями, то вибрав би прогулянку. Вважаю за краще дивитися історичні програми, оскільки я цікавлюся історією. Також цікаво дивитися програми про різні напрями в музиці Побільше б програм про історію і живопис. Адже про музику є вже багато передач, а про живопис – щось мало.

Ганна Симоненко (15 років): Дивлюся абсолютно різні передачі. Потім, після перегляду, люблю обговорювати почуті новини. Хотілося б дивитися по телевізору більше передач про мистецтво. Зокрема, про музику. Хоч у нас і є музичні передачі, але таких, де б звучали опера, балет, практично немає. Хотілося б, щоб на телебаченні було більше сюжетів, де б розповідали про різні виставки, художників. Звичайно, про відомих художників десь і згадують, а про дітей нашого віку, серед яких також є таланти, ні. У них є свої виставки, але про них ніхто нічого не знає. Якби була можливість зробити свою передачу, то це була б програма про живопис, його стилі. Щоб діти слухали і знали, що є певні явища в мистецтві, що є такі самі, схожі на них діти, які займаються цим мистецтвом. Адже багато дітей не знають, як малювати гравюри, як влаштувати концерт. Такі передачі дуже потрібні для загальної освіти.

Ірина Джус (14 років): Дивлюся, переважно, сюжетні фільми. Але тільки цікаві, з яких можна щось для себе почерпнути. Люблю дуже програми про природу. Добре такі програми робить Бі-Бі-Сі. Для мене цікаві програми, які несуть в собі новизну. Люблю дивитися передачі і про щось несподіване. Наприклад, "Телевізійний центр моди” на ІСТV. Більше б передач про мистецтво, тому що нині їх дуже мало. Особливо мало – про образотворче мистецтво. Крім того, в цій сфері сьогодні існує занепад, але телебачення нам про це не повідомляє. І ще одна проблема, яка мене дуже непокоїть. Дуже багато цікавих, сюжетних фільмів ідуть пізно ввечері. Не можу зрозуміти, чому? Такі фільми могли б дати багато нового, цікавого дітям і студентам.

Анастасія Фурса (12 років): Дивлюся телевізор, коли є вільний час. Люблю розважальні передачі, але тільки ті, з яких я про щось дізнаюся. Наприклад, "Що? Де? Коли?” або "Рейн-ринг”. Я б зробила передачу про життя тих українських акторів, які самі по собі видатні, але ми їх не цінуємо. Про тих, на кого ми дивимося у багатьох виставах, у театрах, деяких фільмах. Там вони грають, і ми не знаємо, які вони в житті. Тому я б і сама хотіла дізнатися про життя цих акторів, і щоб інші також побільше довідалися про цих людей. Про тих людей, які працюють щодня, а не тих, які знялися в одному або двох фільмах і вважають себе знаменитостями, Мені здається, що працю справжніх акторів повинен побачити кожен. Думаю, що люди, які очолюють канали, знають, що необхідно молодому поколінню, але лише частково. Їх слід до цього підштовхувати.

Оксана Трохимчук (15 років): Телевізор дивлюся рідко. Мені подобаються науково-пізнавальні передачі. Я займаюся балетом, тому цікаво подивитися, які бувають конкурси у цьому жанрі. Цікаво подивитися і сам балет. Думаю, що наші телевізійники знають, що потрібно молодій аудиторії, але їм би не завадило прислухатися до дітей.

Вікторія Крутова (9 років): Люблю дивитися цікаві фільми. Наприклад, романтичні. Іноді люблю дивитися фантастику. Хотілося б бачити побільше фільмів, де грають мої улюблені актори. Такі, скажімо, як Джекі Чан. Також хотілось б бачити по телебаченню виступи дітей-ровесників та наших друзів.

Тарас Сахно (9 років): Дуже люблю фільми, де знімається Джекі Чан. Люблю мультики. Передачі про артистів. Страшенно полюбляю комедії. Побільше б їх було, на екранах! Дуже цікаві для мене старі фільми. Цікавлюся історією, тому з задоволенням дивлюся фільми про Богдана Хмельницького.

В’ячеслав Ольшанський (14 років): Я взагалі не дуже часто дивлюся телевізор: багато уроків. Крім того, я ще відвідую додаткові заняття. Але люблю дивитися інтелектуальні, розважальні, музичні та інформаційні програми. Якби мав змогу зробити власну передачу, то робив би її про театр. Адже сьогодні дуже мало інформації про театральне мистецтво саме як про мистецтво. Багато людей не мають змоги безпосередньо подивитися спектакль. Однак вони не можуть побачити його і по ТБ. Треба щось робити!

Влада Марчак (14 років): Телебачення дивлюся не дуже часто, бо не вистачає часу через навчання. Але люблю дивитися розважальні передачі. А також інформаційні, що дають нам знання, які потім ми може використати в нашому навчанні. Я не можу сказати, що в мене є улюблені передачі, але коли мені все ж таки вдається сісти перед телевізором, люблю дивитися передачі культурологічного спрямування.

Катерина Буцька (14 років): Полюбляю дивитися інтелектуальні та культурологічні передачі. Шкода, що сьогодні таких передач для нас дуже мало. Але коли, наприклад, показують спектакль, це дуже цікаво. Особливо, якщо люди з тих чи інших причин не можуть відвідати театр. Звичайно, було б краще, якби була телевізійна афіша. Цікаво було б дізнатися, що зараз десь розпочинається опера, концерт, балет або спектакль. Прикро, що дуже багато цікавих фільмів та передач йдуть пізно вночі. Не всі мають змогу їх подивитися. І взагалі, хотілося, щоб було більше розважальних та інформаційних передач.

Владислав Багнюк (14 років): Дивлюся телевізор щодня. Люблю серіали, якісь пізнавальні програми. Наприклад, про молодь, про їхню сучасну культуру. Дивлюся і новини. Зробив би якусь екстремальну програму, тому що я займаюся туризмом і мені це близьке. Мені подобаються програми на зразок "Останнього героя”. Ще хочеться підняти питання про те, що на телеекранах показують багато насильства. Це негативно впливає на людей. "Чомусь пізно вночі йдуть інтелектуальні проекти, а коли діти приходять зі школи – показують якісь збочення. Я вважаю, що це – слід виправляти.

Ці відповіді дітей і підлітків дещо пов’язані із специфікою їх навчання, але загалом об’єктивно відтворюють картину реальної дійсності взаємин "телебачення – дитина” не на користь телебачення, бо воно не задовольняє широкий спектр інтелектуально-духовних потреб підростаючого покоління.

Поряд із зростанням нині чисельності телерадіокомпаній, підвищенням (хоч і занадто повільним) загального технологічного рівня галузі, ми спостерігаємо зниження якості телерадіопрограм, невиконання підприємствами та організаціями галузі їхньої важливої соціальної функції, повну відсутність системного бачення стратегії розвитку телерадіоінформаційного простору з урахуванням національних інтересів та вимог національної інформаційної безпеки тощо. На приватному (комерційному) телебаченні дитячі програми займають в загальному часі мовлення аж … 0,2% . У мовленні Першого національного (УТ-1) дорівнює 2,3%, а пізнавальні займають 10,9% [21].

Якщо й надалі українське телебачення буде продовжувати ігнорувати інтереси дітей, підлітків, юнацтва, не пропонуючи їм цікавого національного телепродукту, то наступне покоління телеглядачів буде без повноцінного минулого. "У нас і у наших дітей були прекрасні мультики ("Чебурашка”, "Ну, постривай!”, "Вінні-Пух”), були дивовижні фільми-казки Олександра Роу, був Дід Панас, програма "В гостях у казки”... Це було цікаво, це об’єднувало, не кажучи вже про приголомшуючий виховний ефект, – підкреслює ведучий програми "Світ комп’ютера” (ICTV) Дмитро Оскін. – Зараз нічого подібного немає, люди, які працюють на дитячих ранках, скаржаться, що дуже важко знайти телевізійний, казковий чи мультяшний персонаж, який би об’єднував усіх. У дітей немає своїх кумирів, їм підсовують кумирів "імпортних”, м’яко кажучи, не найкращих. Потураючи такій ситуації, ми втрачаємо ще один важливий момент – наші діти не навчені пишатися своїм, українським. Ось американці "пишаються тим, що "Том і Джеррі”, які полюбилися всьому світу, були вигадані й з’явилися в Штатах. Нашим же маленьким громадянам поки що пишатися нічим, ми не даємо їм такого шансу” [22].

У нас заложники телевізійної агресії не лише діти. Легше заборонити дітям дивитися ТБ-страшилки, аніж відмовити дорослим у задоволенні втішатися тим телебаченням, яке в нас є. А воно колоніальне: 80 відсотків – чужий телепродукт, і майже всі 20 відсотків – непряма агресія проти власної гідності. Справді, телебачення – могутня річ, воно здатне зліпити людину і навіть зліпити націю. "Але наше телебачення явно ліпить націю, яка себе зневажає. І в жодному законі не сказано, що це заборонено [23], – підкреслює Віталій Жежера.

Досить різко висловився Віталій Жежера, але слушно. Безперечно, не всі бачили нагієвські "Вікна” 1 червня 2004 р., в яких "високоінтелектуальна” студія обговорювала, що робити з двома "хохлушками”, які, за версією авторів програми, виправляють "хохляцький говір”, займаючись оральним сексом. Але обурення тих, хто бачив це, запалило багатьох індиферентних до тем моралі, оскільки тупі гекаючі тітки (про реальність історії не говоримо, принцип виробництва "Вікон” давно і добре відомий) представлені як типові представники всієї України, як жива її характеристика. І цю "характеристику” було підсумовано "високоморальним” ведучим, який, звертаючись до розбещених інородців, заявив, що, "коли ви (маючи на увазі – українці) приїжджаєте до пристойної або цивілізованої країни (маючи на увазі – до Росії), то й поводьте себе пристойно”.

"Те, що українофобія давно стала частиною російської політики, добре відомо тим, у кого залишилися родичі в "пристойній і цивілізованій країні”, – підкреслила Оксана Тихончук. – З їхніх запитань про життя в Україні, очікувань та страхів за нас, хто живе тут, випливає, що це ми – "чудище обло, огромно, озорно, стозевно и лая”. Загалом, ці уявлення настільки безглузді, що можна лише припускати, які нісенітниці про Україну та українців нав’язують росіянам російські ж ЗМІ. Але як би нас це не обурювало, це – політичний вибір країни, яка ніяк не може визначитися, на якій стадії між любов’ю та ненавистю до своїх "єдинокровних братів” вона знаходиться” [24]. Надто дивно те, що один із українських телеканалів без тіні сорому розмножив цей далекий плювок у наш бік і погодився визнати свою помилку лише тоді, коли рівень обурення про­демонстрованим самоприниженням явно перевищив "середню температуру по лікарні”. Керівництво "Нового каналу” переглянуло свої позиції і пообіцяло надалі бути уважнішим та відповідальнішим, закуповуючи і демонструючи імпортні телепродукти. Судячи з того, який "імпорт” ми бачимо на своїх телеекранах, вибір невеликий. Вульгарна епоха, вульгарна мораль.

На жаль, вульгарну мораль нав’язують автори багатьох телепередач, до яких також належать "прихована камера” з Сергієм Сивохою та розважальна програма "Безумний день”, де за позитивні вчинки у відповідь на провокації телевізійників ще й гроші належать. Так чи інакше, заохочуючи благородні вчинки, ця програма виглядає аристократкою в порівнянні зі своїми "потайними” конкурентками. Це нова інтерпретація плідної ідеї "прихованої камери”, але очевидно, не остання.

Координатор всеукраїнської асоціації операторів кабельного телебачення і телеінформаційних мереж, колишній член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Сергій Аксененко так ставиться до підглядання за людьми під час розіграшів у передачах формату "Прихована камера”: "Конфіденційність особистого життя людини прописано в законодавстві. Зйомка має вестися відкрито, а персональна зйомка – лише з дозволу самого суб’єкта (публічні політики не рахуються). Однак варто сказати, що в багатьох випадках прихована зйомка, особливо на приватній території, скоріше за все, лише ілюзія "підглядання”. Тобто самі учасники – як із того, так і з іншого боку – просто розігрують телеглядача. Проте і таке культивування нездорової цікавості у глядача важко назвати моральним” [25].

"Мені здається, що такі передачі, як, наприклад, "Прихована камера” з Сергієм Сивохою на "1+1”, не можуть прожити без підставних учасників. Це обман і з іншого погляду, – підкреслила відповідальний секретар Київської обласної організації Спілки журналістів України Алла Малієнко. – Такі програми привчають до "легких” грошей, але це ілюзія – як у казино. Те, що легко приходить, розбещує людей. Особливо негативно "приховані камери” впливають на підлітків. Дивлячись на ці "фокуси”, вони розуміють, що можна бути нещирим, знущатися з інших, а за це ще й платять гроші. Треба показувати юному глядачеві, як заробляти на життя працею, нагадувати, що до успіху веде довгий шлях” [26].

Кореспондент відділу програм телебачення і радіомовлення газети "Говорить і показує Україна” Юлія Омельчук вважає, що будь-якого роду розіграш може спровокувати негативні наслідки, нехай навіть обидва учасники потім посміються з безглуздої ситуації. "Трансляцію ж сюжетів на телебаченні, які знято прихованою камерою, вважаю елементарним порушенням прав людини, –зазначила Ю.Омельчук. – Особливо, якщо випадковий герой передачі проти. До такої ситуації потрапив мій знайомий: він відреагував на провокацію телевізійників доволі безглуздо і намагався спротивитися публічному розголосові. Всупереч протестам жертви "нещасного випадку”, телеканал все ж таки показав його "ганьбу”. Проминуло півтора року, а колеги не перестають дражнити його, неначе нетямущого хлопчака” [27].

По-різному називають телевізор, навіть – скринькою сатани. І не безпідставно, адже чимало авторів рекламних роликів, телепрограм апелює до найнижчих інстинктів людини. Значна кількість телепередач зав’язана на прагненні гріховної людської душі підглядати і підслуховувати. Відомий американський медіаексперт Дуглас Рашкофф у книжці "Медіавірус. Як поп-культура таємно впливає на вашу свідомість” звертає увагу на те, що ЗМІ ховають підривні концепції під смачною оболонкою. При чому, вважає експерт, молоді медіастратеги, що виховані медіа, "просувають” у глядацьке середовище також контркультурні ідеї, які підточують традиційні національні засади. Хто б міг подумати, що в якійсь дитячій програмі завуальовано обговорюється спосіб життя геїв або що в "Симпсонах” (цей мультфільм, до речі, користувався немалою популярністю і в нас, в Україні) втілено психоделічне світосприйняття? Проте, відзначає дослідник, "фактично дитяче телебачення і МТУ – найзручніші точки для запуску "контркультурних балістичних ракет”.

В телевізійному ефірі України надто багато "контркультурних балістичних ракет”, адже, як уже зазначалося вище, 80% чужого телепродукту, значна частина якого – аморального, антиукраїнського спрямування. Не можна без глибокого хвилювання читати статтю Володимира Шовкошитного "Як виховати українця”. Він наголошує, що з початком приватизації інформаційного простору України починається й процес його тотальної окупації чужомовними і чужодухими господарями. Засоби масової інформації: кіно, радіо, телебачення, газети, журнали, Інтернет – усе, що несе будь-яку інформацію масовому споживачеві, опинилося не в українських руках. Більше того – в руках тих, хто за допомогою державних службовців найвищих рангів використовує цю зброю масового знищення проти всього українського, що ще є в Україні. На голови ошелешеного українського обивателя обрушилися брудні потоки російськомовної та англомовно-перекладної антикультури – еротика, порнографія, насильство, андерграундова попса, зеківський шансон, "бульвари”, гордони, табачники, поплавські та їхній естетичний "викидень” – сердючка, як втілення імперської мрії про придуркувато-прислужливого малороса-салоїда. В усьому FM-діапазоні в столиці України не знайдеш жодної української станції. Україна все більше перетворюється на не-Україну, державу, в якій державною мовою не користуються високі посадовці, студенти, школярі, дошкільнята, в якій відсутнє (вбите!) національне кіно, відсутня (задушена!) національна книга, в якій у народу відсутнє (кастроване!) почуття національної, гідності. Вищим взірцем кіномистецтва український обиватель вважає "Брата-2”. Це там, де парочка тупуватих "старших” братиків, позбавлених будь-якої моралі й інтелекту, "мочить в сортирах” "хохлов”, а український глядач досягає вершин естетичного блаженства, коли один із тих двох "відморозків” прорікає: "Ви мнє єщьо за Севастополь отвєтітє!” [28].

Є сподівання, що ситуація в Україні докорінно зміниться. Позитивний, чистий, моральний поштових цьому дала Помаранчева революція. У зв’язку з її гуманістично-національною сутністю значення праці Дугласа Рашкоффа для українських журналістів, політиків, психологів, педагогів зростає. Свій об’єкт дослідження – медіаподії, що здатні викликати реальні соціальні зміни, Рашкофф визначає як медіавіруси.

Причому не метафорично, а буквально. Точно так само, як біологічний вірус, що проникає в організм і, приліпившись до здорової клітини, вводить їй всередину свій генетичний код, медіавіруси є поширювачами ідеологічних кодів. За класифікацією Рашкоффа, медіа віруси діляться на три типи. Перші – "рекламні трюки, або витівки медіаактивістів”, які запускаються навмисно з метою розповсюдження товару чи поширення ідеології. Другі – так звані "віруси-тягачіі” – запускаються не обов’язково навмисно, але вмить використовуються будь-ким для просування власних ідей (приклад – сексуальний скандал, пов’язаний із прихильником однієї з політичних партій, використовується політичними противниками і проектується на цінності всієї партії). І третій вид – "медіавіруси, що самозароджуються”. Останні, можна сказати, гуляють самі по собі, але дуже впливають на громадську думку. Як вважає Рашкофф, навіть незначна медіаподія, пройшовши через побудовану на автокоментарях інформаційну сферу, може призвести до справжньої культурної бурі. Медіавірус – не обов’язково зло, проте його "може бути розроблено з метою боротьби проти тієї чи іншої політичної партії, релігії, суспільного інституту, економіки, роду бізнесу або навіть цілого світогляду”, зазначає дослідник. У ході вивчення природи медіавірусу в поле зору автора потрапляють і передвиборні кампанії американських політиків, і дитячі шоу, і спроби (не завжди необразливі для суспільної моралі) т.зв. альтернативних медіа протистояти корпоративним інтересам.

Слушну думку висловив Михайло Мазурін, що випливає з книжки "Медіавірус. Як поп-культура таємно впливає на вашу свідомість”: "Ігнорувати медіавіруси пізно – ви вже заражені. Адже навіть не дивлячись телевізор і не читаючи газет, не можна залишатися поза впливом медіа – не прямо, так рикошетом все одно дістанеться. І в цих умовах просто спостерігати за медіа – непродуктивно. Для того, щоб захищати свої цінності, доводиться так чи інакше брати в них участь”…[29].

Існують випробувані найрізноманітніші способи захисну національного життєвого середовища, морально-духовних, культурно-патріотичних цінностей, формування національних